Ім’я уродженця Корсунщини Василя Кириловича Авраменка золотими літерами вписано в історію світового мистецтва. Видатний український танцюрист, хореограф, актор, режисер, педагог більшу частину життя прожив далеко від Батьківщини, але завжди пам’ятав хто він і звідки родом. І заповів поховати себе в Україні, на Черкащині.
На мальовничому березі річки Рось на Корсунщині є старовинне селище Стеблів, що подарувало світові одразу двох видатних українців, чиї імена відомі далеко за межами нашої держави. Це письменник Іван Нечуй-Левицький та хореограф Василь Авраменко, про якого ми сьогодні і хочемо розповісти. Більше на cherkaski.info.
Василь Авраменко
Перша зустріч з українським театром
Василь Кирилович Авраменко народився 20 березня 1895 року в багатодітній селянській родині. І дуже скоро життя почало випробовувати його на міцність. Після смерті матері виховання Василька взяла на себе тітка. Життя у бідній селянській родині було нелегким, про навчання в школі й мови бути не могло. Змалку хлопчик допомагав по господарству, а згодом найнявся працювати на винокурню. Єдиною втіхою для маленького Василька були народні пісні та танці. Занурюючись у ритми народної хореографії, він забував про всі життєві негаразди і наче здобував крила.
Подорослішавши, Василь у пошуках заробітку залишив рідну Черкащину і вирушив на шахти Донбасу, а потім і на Далекий Схід, де на той час вже працювали його старші брати. Однак важка праця і життєва невлаштованість не зламали, а лише загартували характер хлопця. Після роботи він поспішав на заняття вечірніх учительських курсів, щоб через три роки успішно скласти іспити і отримати право працювати народним учителем.
За іронією долі саме у Владивостоці відбулася його перша зустріч з українським театром – Василю Авраменку пощастило побувати на гастрольних виставах української трупи, які справили на нього величезне враження. Василь не міг стримати сліз, чуючи зі сцени українську мову. Перед очима немов оживали картини його дитинства, рідний Стеблів, маленька сестра і він сам… Особливо запала йому в душу “Наталка-Полтавка” Івана Котляревського за участю видатного українського актора Миколи Садовського, з яким згодом доля ще зведе Василя Авраменка. Багато років потому він згадував, що саме ця п’єса і створені акторами образи головних героїв пробудили в ньому любов до мистецтва.
Микола Садовський
Став артистом за порадою Петлюри
Хто знає, як склалося б життя Василя Авраменка, якби не Перша світова війна. У 1917 році молодий солдат відновлювався в Мінську після отриманого на фронті поранення. Жага творчості і кипуча натура юнака привели його в українську театральну трупу, до якої входили такі ж, як він одужуючі після поранень військові. Артисти-аматори ставили п’єси українських авторів і давали вистави не тільки для солдатів, але й для вищого командування. Перевагу віддавали комедіям, щоб підняти настрій і бойовий дух побратимів.
Після однієї з вистав Василь Авраменко дізнався про лютневу революцію 1917 року, і незабаром виїхав з Мінська на Батьківщину, до Києва, де з головою поринув у бурхливий вир політичного життя. У столиці він зустрівся з Симоном Петлюрою, з яким познайомився ще в Мінську, і з юнацьким запалом висловив бажання вступити до армії УНР, щоб колись дослужитися до генерала. Однак Петлюра ентузіазму Василя не поділяв. Він відмовив хлопця йти в армію, а натомість порадив вступити до драматичної школи, адже мистецтво іноді буває сильніше за зброю.
Василь без вагань відмовився від військової кар’єри. Театр захопив його без залишку, і він вступив до Київської драматичної школи ім. Миколи Лисенка. Серед його педагогів були улюблений актор Микола Садовський і видатний хореограф Василь Верховинець, який запалив у молодому серці іскру любові до українського народного танцю. Це почуття згодом перетворилося на незгасне багаття, що зігрівало його душу й освітлювало шлях усе життя.
Василь Верховинець
Танці за колючим дротом
Після завершення навчання актор-початківець працював у різних театрах України, в тому числі і в Кам’янець-Подільському театрі Миколи Садовського. Вже тоді танці стали головною справою життя Василя Авраменка. Він мріяв відкрити школу українського танцю, щоб підняти його на нову висоту, збагатити і розвинути його хореографію і перетворити народний танець на справжнє мистецтво.
Однак час, у який починав творити Василь Авраменко не сприяв втіленню його планів у життя. Трагічні події в Україні змусили уряд і армію УНР залишити рідну країну, після чого вони були інтерновані в табір для військовополонених у польському Каліші. У лютому 1921 в Каліші опинився і театр Миколи Садовського, де служив Василь Авраменко. Його одразу ж вразила атмосфера зневіри і відчаю, якою, здавалося, було просякнуте саме повітря в таборі. І він вирішив повернути бойовий дух і віру в майбутнє співвітчизникам, які опинилися в біді. Це здається неймовірним, але молодий актор добровільно залишив роботу в театрі, щоб за колючим дротом створити школу українського танцю для інтернованих українців, де вони зможуть хоч ненадовго забути про сувору дійсність. Зовсім не про таку школу мріяв він ще зовсім недавно…
Але Василю Авраменку було не звикати до труднощів. Його кипуча енергія, сила духу і патріотизм диктували йому вчинки, гідні поваги і захоплення. Для постановки Авраменко обирав танці, що відображають героїчне минуле українського народу – “Запорозький козак”, “Гонта”, “За вільну Україну” та інші. Успіх перевершив усі сподівання – танцюристи з-за колючого дроту не тільки зміцнили свій дух і повірили у власні сили. Довгих п’ять місяців вони виступали в інших таборах, давали концерти для місцевих жителів, які завжди проходили з аншлагом.
Василь Авраменко з наймолодшими учнями
“Про український танець чули ми як гопак з горілкою”
Однак польській військовій владі успіх українських танцюристів прийшовся не до душі. Виступи були заборонені, а учасники ансамблю на чолі зі своїм керівником опинилися за ґратами. Через деякий час друзі допомогли Василю Авраменку виїхати до Львова, де він продовжив займатися улюбленою справою. У березні 1922 року він створив першу в Галичині школу танців, куди запросив займатися студентів нелегального Львівського таємного українського університету. Вже 22 травня в залі імені М. Лисенка з неймовірним успіхом пройшов перший концерт молодого колективу.
А потім, залишивши керувати ансамблем своїх учнів, Василь Авраменко вирушив на Волинь, мандрував містами і селами Галичини, побував на Гуцульщині, долучаючи молодь до народної хореографії та створюючи десятки танцювальних шкіл. “Про український танець чули ми як гопак з горілкою, а скільки було зачарувань, коли побачили танці учнів Василя Авраменка”, – писала в лютому 1923 року луцька газета.
“Український танок – національна зброя”
Під час подвижницької діяльності на Заході України його талант хореографа і режисера отримав заслужене визнання. Одного разу виступаючи перед глядачами на початку концерту Василь Кирилович сказав: “Український танок не пустощі, він основний вияв нашої культури, це – національна зброя!..”
Але невгамовний характер Василя Авраменка кликав його підкорювати нові висоти – в планах хореографа було створення ансамблю з кращих учнів його танцювальних шкіл. Він мріяв вирушити на гастролі до Америки та Європи, щоб познайомити глядачів з мистецтвом українського танцю. Однак переслідування польської жандармерії, що не припинялися, змусили його змінити плани і таємно переїхати до Чехословаччини, ще далі від рідної Корсунщини. Протягом року створений ним ансамбль з військовополонених Галицької армії з великим успіхом виступав з концертами. Весь цей час Василь Авраменко прагнув підкорювати нові горизонти, його таланту ставало тісно в існуючих рамках. Врешті-решт він прийняв нелегке для себе рішення вирушити за океан, до Канади. На його прощальний концерт зібралися українці з усієї Чехословаччини, щоб зі сльозами на очах провести в чужі краї свого улюбленця.
До Америки з однією валізою
У Торонто Василь Авраменко прибув у грудні 1925 року з однією валізою і вже через два тижні з притаманним йому ентузіазмом взявся за справу – він виступав з лекціями з історії України, знайомив канадців з культурною спадщиною українського народу і, звичайно ж, створював нові школи танців, де молоді люди з української діаспори долучалися до високого мистецтва народного танцю їхньої Батьківщини. Концерт його учнів, що відбувся в Національній концертній залі Канади і зібрав понад 25 тисяч глядачів, пройшов з приголомшливим успіхом, а заокеанська критика із захопленням оцінила талант українського танцюриста і хореографа.
Наступною життєвою віхою для Василя Авраменка став переїзд до США, де він організував понад 70 танцювальних шкіл. На той час його авторитет серед глядачів і колег був беззаперечним. У травні 1931 року на запрошення Президента США відбувся грандіозний концерт на величезній сцені легендарної “Метрополітен-Опера” в Нью-Йорку. Того дня на сцені у вихорі танцю сяяли понад 500 танцюристів, великий хор і оркестр. Публіка була в нестямі – багато глядачів намагалися пуститися в танок разом з артистами. Незабутній український колорит і майстерність танцюристів надовго залишилися в пам’яті всіх, кому пощастило побачити це незабутнє видовище, створене великим талантом і титанічною працею Василя Авраменка.
З появою звукового кіно Авраменко захопився кінорежисурою. Не дивно, що його першою роботою став фільм-опера “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка. Потім послідувала екранізація опери Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” і ще кілька фільмів, гроші на які збирали, як кажуть, всім світом. Українські діаспори США і Канади допомагали своєму улюбленцю чим могли.
Остання воля Василя Авраменка
Ще за життя Василь Кирилович став справжньою легендою. Талантом “батька українського танцю”, як називала Авраменка преса, захоплювалися глядачі всіх континентів. Завдяки йому світ знайомився з самобутнім українським мистецтвом, якому Маестро присвятив усього себе. Проводячи більшу частину життя в дорозі, він ніколи не гнався за грошима, вкладаючи власні кошти в проекти, які не приносили прибутку. Його головною любов’ю була Україна, за якою він тужив усе життя, та її унікальне мистецтво, з яким він так хотів познайомити весь світ. Останні роки життя Василь Кирилович провів у родині Мар’яна та Іванни Коць. Незадовго до смерті він склав заповіт, де висловив свою останню волю – упокоїти його прах у рідній землі, коли Україна здобуде незалежність. У 1992 році Мар’ян Коць виконав останнє бажання Василя Авраменка. Він привіз прах Василя Кириловича до Стеблева, де Маестро знайшов останній спочинок. Згодом на його могилі було встановлено пам’ятник, а в 2017 році в Стеблеві було відкрито пам’ятний знак на честь видатного земляка.
Джерела: localhistory.org.ua, new.library.ck.ua, www.facebook.com/MuseumUkrainianDiaspora, osvita.ua, ukrainianpeople.us, tsdavo.gov.ua,