Час має властивість поступово видаляти з людської пам’яті імена і події. Тому іноді доводиться усвідомлено повертатися до минулих днів та людей, які творили історію нашої країни. Це правильно, тому що багато з них, несправедливо забуті сьогодні, гідні пам’яті та нашої подяки. Наша розповідь про одного з них, Федора Жарка, уродженця Черкас, чудового бандуриста і співака. Більше на cherkaski.info.
Юний талант з села Михайлівка
Народився Федько 1914 році на Черкащині, в селі Михайлівка. Сім’я була талановитою. Отець Федора Аврам мав глибокий бас, керував церковним хором і сам співав. Підростаючи, до нього приєднувалися й діти – двоє синів та донька. Голоси співаків були настільки красиві, що селяни, йдучи на службу до церкви, між собою жартували: “Ходімо, Жарків послухаємо!”
Маленький Федько не лише співав, а й грав на різних інструментах – балалайці, мандоліні, навіть гітару намагався освоювати. А бандуру вперше побачив у руках сліпого кобзаря, що якось потрапив до Михайлівки. Звук цього інструменту зачарував хлопчика, і з того часу мрія навчитися грати на ньому, співати під його акомпанемент більше не залишала його.
Сприяла розвитку музичного таланту хлопчика й природа Черкащини, про яку він згадував з великою любов’ю. Спів лісових птахів, луна лісів та ярів, чисте дзвінке повітря – все це він називав своєю першою консерваторією.
Але батьківська воля була непохитною – треба вчитися і здобути професію. Федір не сперечався, він бачив, як влада ставиться до кобзарів та бандуристів. Їх гнали геть звідусіль, могли й інструмент розбити. Не до серця нової влади були ці співаки народної скорботи.
Хотів вчитись музиці, але довелося стати вчителем
Так і став Федір Жарко студентом Черкаського інституту народної освіти, майбутнім вчителем фізики. Але мрію свою не забув. Він знайомиться із трьома братами Вусатими, які організували в інституті капелу бандуристів. Вони навчили його грати, а чудовий голос хлопця став перепусткою до колективу. У концертах самодіяльності вони почали виступати разом.
Після інституту Федір працював учителем у Баришівці, що на Київщині. Тут його застала війна. Не встигнувши евакуюватися, потрапив разом з іншими мешканцями селища в окупацію. У цій ситуації повною мірою зміг оцінити батьківську мудрість і порадіти, що не став кобзарем. Мало хто з них пережив війну та “німецький рай”. Радянська влада знищувала їх перед війною, і німцям українські співаки були непотрібні. А вчитель Жарко продовжував викладати дітлахам. І мріяти про бандуру.
Життя та творчість у післявоєнні роки
Після звільнення Києва у 1944 році Федір Жарко поєднує роботу у школі та творчість. Він навчився грати на особливому виді бандури, яку називають хроматичною чи повноголосною. Вона відрізняється тим, що, крім народних пісень та плачів, їй підвладні й складні класичні твори. З нею Федір в 1946 році поїхав до Москви на виступ самодіяльних колективів з усієї країни. Його виконання було настільки успішним, що одразу після цього Жарко потрапляє до Київської капели “Думка”. Його оксамитовий баритон чудово вписався у хор виконавців. Але тут співали “а капела”, без супроводу музичних інструментів, а Жарко мріяв грати на бандурі. І він продовжує пошуки свого колективу.
Його майстерність як музиканта за цей час настільки зросла, що його приймають до Державної капели бандуристів. Здавалося, все чудово, мрія здійснюється, попереду – творчість.
Але у 1950 році Федір Жарко у компанії “друзів” виконав пісню “Ще не вмерла України”. Так, ту саму, гімн сучасної України. На вірші Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького. Її мелодія та слова не вписувалися в мажорний ритм післявоєнного часу. Знайшовся доброзичник, який доніс до влади інформацію про скорботний настрій Жарка. Як наслідок – арешт, суд та вирок. Федора засуджено на 10 років таборів. Такою є іронія долі.
На щастя, 1953 року Сталін помер. Жарко зміг повернутися додому. Він знову працює у своєму колективі, який багато хто називав капелою Мінковського, за прізвищем його керівника. Склад капели налічував близько сорока осіб, кожен з яких був співаком та музикантом. Поступово до бандури додавали інші народні українські інструменти. Зростає майстерність виконавців, шириться репертуар, колектив стає визнаним центром самобутньої української культури. Співати з капелою вже було престижним. Та й сам колектив мав заслужений успіх, публіка приймала його добре.
В 1965 році Федір Аврамович був відзначений званням заслуженого артиста України. Був відзначений грамотами, медалями та іншими нагородами. Але завжди пам’ятав про земляків, приїжджав до рідної Михайлівки, співав для них, був у курсі їхнього повсякденного життя.
Федір Жарко працював у Державній капелі бандуристів до 1974 року. Він перекладав на музику вірші І.Франка, Т.Шевченка, М.Рильського. Складав збірки українських народних пісень у супроводі бандури. Його життю та творчості присвячено кілька книг.
Федір Жарко не дожив до днів української незалежності. Але його діяльність у розвитку української культури варта того, щоб пам’ятати про нього і через десятиріччя.